величати

ВЕЛИЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. кого. Називати кого-небудь шанобливим ім'ям, підкреслюючи цим свою повагу до нього.

Один одного звикли добродіями величати (Сл. Гр.);

[Наталка:] Здорові були, добродію, пане возний!.. Я вас зову так, як все село вас величає, шануючи ваше письменство і розум (І. Котляревський);

// розм. Називати кого-небудь, звертатися до когось згідно з його чином; титулувати.

– Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні жінка твоя, ні сім'я твоя, щоб не величали мене благородієм (Г. Квітка-Основ'яненко);

// ірон. Називати когось яким-небудь ім'ям, прізвиськом і т. ін., образливим або не відповідним, не власт. йому.

[Храпко (набік):] Щоб тобі язик руба стояв, як ти мене чортом величаєш! (Панас Мирний);

За її горластість весь вагон уже величав бабу комендантом (О. Гончар);

// розм. Називати по батькові.

Ніхто не смів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню [йменню]: Семенівна (Г. Квітка-Основ'яненко);

[Шумейко:] От таке! Чи ж не Андрійовичем його величають? (І. Микитенко);

// Називати якимось чином.

Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає (Т. Шевченко);

Вашій старій, як Ви величаєте свою дружину, мій аж до землі низенький поклін (Панас Мирний).

2. кого, що. Прославляти, вихваляти, звеличувати.

Я буду Тебе величати, о Боже мій, Царю, і благословлятиму Ймення Твоє повік-віку! (Біблія. Пер. І. Огієнка);

– Славно, славно! – закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість (І. Франко);

Стрічайте юних, стрічайте, епоху в піснях величайте! (П. Тичина);

Піснею Вітчизну величають (П. Дорошко).

3. кого, фольк. Ушановувати когось, співаючи на його честь обрядову пісню.

[Дранко:] Просимо дорогих гостей величати наших молодих весільною піснею (М. Кропивницький).