вельможний
ВЕЛЬМО́ЖНИЙ, а, е, заст.
Який належав до вельмож (у 1 знач.).
Латин, і серцем, і душею Далекий бувши од війни.., Зізвав панів вельможних (І. Котляревський);
– А вельможна пані Дрейсихерка нехай собі там хоч як чваниться, проте вона все не ліпша від нас! (Леся Українка);
Гуляли по коліна в крові І граф вельможний, і прелат (М. Рильський);
Прибували магістри й воєначальники, придворні дами і вельможне панство (П. Загребельний);
// у знач. ім. вельмо́жний, ного, ч.; вельмо́жна, ної, ж. Родовита, знатна, багата людина.
Доля карає й вельможного й неможного (Номис);
Сама не знає вельможна, що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу (Панас Мирний);
На лівому і правому берегах, на схилах, попід оборонними мурами та багатими подвір'ями вельможних, ліпилися шинки (Ю. Логвин);
// Уживалося як складова частина ввічливого звертання до особи, яка посідала високе суспільне становище, мала значну владу.
– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотіла громада (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Чим же тебе шанувати, вельможний пане? (П. Куліш);
– За вас же, вельможні панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих! (Р. Іваничук).
Словник української мови (СУМ-20)