вергати
ВЕ́РГА́ТИ, ве́рга́ю, ве́рга́єш, недок., ВЕ́РГНУТИ, ВЕ́РГТИ, гну, гнеш, док., що, чим і без дод., розм.
Із силою кидати, шпурляти.
Як узяв той ведмідь дуб'я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища (з казки);
“Ще аби градом не вергло”, – лякалась Палагна, загортаючись у кептар (М. Коцюбинський);
Нарід – юрба .. Вона й несе, мов хвиля навісна, І підійма на височінь.., І у безодню вергає... (Л. Старицька-Черняхівська);
Дочка та батько німцям не здавались .. Гранатами вергали в ворогів (М. Рильський);
[Л i я (вертає йому наперсток):] Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка... Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку рiчку... (І. Кочерга);
* Образно. Та щоб збагнути слова суть чудесну, теж треба вергати руду словесну (Д. Білоус).
◇ (1) Ве́рга́ти (ки́дати) громи́ на кого і без дод. – дуже гніватися на кого-небудь, лаяти когось; бурхливо виявляти своє незадоволення, роздратування.
– Ви, шановний добродію... не раз... кидали громи на нелюбих вам поетів і артистів (І. Франко);
[Любов (здержано):] О, ви герої! Раді кидати громи з свого м'якого кубельця на тих, кому доля ніякого притулку не дала (Леся Українка);
Командуючий окупаційною армією мав підстави рвати й метати, мав причини вергати громи (Ю. Смолич).
Словник української мови (СУМ-20)