вереда
ВЕРЕДА́, и́, ч. і ж., розм.
Вередлива людина; той (та), хто вередує.
– Михайле, вставай! Чуєш! – Ді-і-ду, іще тро-о-шечки... – Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня (М. Стельмах);
Вечір каже: – І не жди, Не зайду до вереди. Він за стіл не вміє сісти, Дерунів не хоче їсти (П. Воронько);
Мала мама одинця, Одинця-мазунця. Мамі з ним була біда: Одинець був вереда (Г. Бойко).
Словник української мови (СУМ-20)