вередування
ВЕРЕДУВА́ННЯ, я, с.
Дія за знач. вередува́ти.
– Вередую, кажу тобі. Хіба не знаєш вередування? Се ваша жіноча натура на мене напала (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Я таки й думав, що на тебе найшло вередування, – знехотя обізвався батько (І. Нечуй-Левицький);
[Р у ж и н с ь к и й (гнівно):] Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кiнця безглуздому вередуванню (І. Кочерга);
Маленький Марко махав ручками, дриґав ноженятами, верещав на всю хату і з натуги червонів. Антін на його вередування не зважав (С. Чорнобривець).
Словник української мови (СУМ-20)