верховина
ВЕРХОВИ́НА, и, ж.
1. Верхня, найвища частина чого-небудь (перев. гори, дерева).
Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою (Марко Вовчок);
Здалека заманячило їм щось високе – то там, то там... Підійшли ближче, побачили верховини церков (Панас Мирний);
Старі берестки глухо гули голими верховинами (Г. Епік);
На Голій горі, на самій верховині, притулилася .. стара дерев'яна хата (С. Чорнобривець);
// Місцевість, що прилягає до верхів'я річки.
На Поділлі хвиля повстання докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продовжилася під проводом прославленого в народних піснях Довбуша (з мемуарної літ.).
2. перен. Вищий ступінь чого-небудь.
Іде на життя верховини слов'янських народів сім'я (В. Сосюра);
І десь на сорокових поверхах, на самих верховинах симфонiчних хвиль мого твору сплелись у трагедiйному танку радiсть з невдоволенням, слава з непотрiбним фасадництвом (О. Довженко);
Бумблякевич відчув себе на верховині щастя (Ю. Винничук).
3. тільки одн. (з великої літери). Назва високогірної місцевості в межах Українських Карпат.
– Ти, як делегат Верховини, – сказав він, – мусиш знати і розповісти людям про все, що сталося в Хусті (С. Скляренко);
Настане мир, настане щастя днина, Трембітами заграє Верховина (П. Воронько);
Кажуть, виріс красний леґінь. На всю Верховину (О. Бердник).
Словник української мови (СУМ-20)