верша
ВЕ́РША, і, ж.
1. Сплетена з лози риболовна снасть, що має форму лійкоподібної корзини.
Часом закладав у воду вершу на рибу (І. Франко);
Я з дідами ціле літо ставлю верші, ставлю сіті (М. Стельмах);
Вже острівок той греки дослідили, уже у вершу раків наловили (Л. Костенко);
* У порівн. Роззявив рот, як вершу (Номис).
2. перен., зневажл. Те саме, що рот.
[Прокіп Свиридович:] А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу? (М. Старицький);
Глянула [Параска] на мене, та як роззявить свою вершу, як гавкне на ввесь город (І. Нечуй-Левицький).
◇ (1) Ані́ (ні) ве́рша ані́ (ні) ворі́тниця – нісенітниця; безглуздя.
– Ти й сам, Матвію, скільки й знаю тебе, не ходив у очкурах, а в Морозенка Степана шив штани. То до чого й плести отаке – ні верша ані ворітниця (Іван Ле).
Словник української мови (СУМ-20)