ветхість
ВЕ́ТХІСТЬ, хості, ж.
Стан за знач. ве́тхий.
З глибокого, похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий, горбатий звід скрипів і похитувався, ніби мав ось-ось упасти. А може, і впаде. Тут все у ветхість приходить, все падає (Ю. Мушкетик);
– Вивозити рушники із Зони не можна: надто багато радіації вони нахапались. Прати також страшно, розповзуться од ветхості (А. Михайленко);
Галя навіть злякалася її [бабці] ветхості, адже тут, у порожньому домі, їм буває зовсім самотньо (Валерій Шевчук).
Словник української мови (СУМ-20)