визирати
ВИЗИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЗИРНУТИ, ну, неш, док.
1. Дивитися, виглядаючи звідки-небудь, із-за чогось.
– Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? – питає [бабуся] мене (Марко Вовчок);
З недалекої печери .. визирало ще кільканадцять опришків (О. Маковей);
Марія Семенівна визирнула у вікно (Д. Ткач);
* Образно. У хаті душно, чути вогкість, квас... З усіх куточків бідність визирає (І. Франко).
2. тільки недок., кого, що, розм. Шукати поглядом, очима кого-, що-небудь.
[Мотря:] Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? (М. Кропивницький);
Жученко раптом просіяв, визираючи когось між прибулими (Іван Ле і О. Левада);
// Дивлячись куди-небудь, чекати когось, щось; виглядати.
Баба стояла вже навперед [попереду] хати і визирала годованця (Марко Черемшина);
Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір (О. Кобилянська);
* Образно. Чужі дочки зорі не просипали, Щастя, доленьки знай визирали (Ганна Барвінок).
3. Бути видним, виднітися.
Ворота помережані. З-за огорожі дощаної визирає акація (А. Тесленко);
З очерету визирав ніс другого човна, вкритого брезентом (Олесь Досвітній);
Скривавлені, понівечені пальці З подертих визирали черевиків І крилися болотом (М. Рильський).
Словник української мови (СУМ-20)