вилаяти
ВИ́ЛАЯТИ, аю, аєш, док., кого, що і без прям. дод.
Обізвати кого-, що-небудь образливими, лайливими словами.
Став [Тимоха] просити трьох [карбованців], – батько його вилаяв (Г. Квітка-Основ'яненко);
Здалось – це не ми передучора ще сварливо зустрілись. Не її я вилаяв дурепою (Олесь Досвітній);
Скаржився далі Кудря, що занапрасно [даремно] його вчора Кажан вилаяв (М. Хвильовий);
Вилаявши модерне.., він просторо й балакуче починає говорити про старовинну запорозьку церкву в Новомосковському (В. Домонтович);
А Балика плюне у вічі [Горленку], вилає зрадником і собакою... (З. Тулуб).
Словник української мови (СУМ-20)