винуватий
ВИНУВА́ТИЙ, а, е.
1. Який учинив що-небудь погане, скоїв злочин, провинився в чомусь.
І Килина не винна, і Гнат не винуват [винуватий], винувата хата, що впустила на ніч Гната (примовка);
Зчепилася бійка .. Крик... Ґвалт... Насилу розборонили .. Хто винуватий, хто правий? Гаразд не знав ніхто... (Панас Мирний);
Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий? (М. Грушевський);
// Який є причиною чого-небудь.
Як тільки літо, так я й в дорогу! Та вже, видно, така моя доля .. На сей раз, може, доля й не винувата, бо се таки моє давнє бажання (Леся Українка);
// у знач. ім. винува́тий, того, ч. Те саме, що винува́тець 1.
– А-а-а-а! – позіхнув хтось. – Хто то? – знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого (Панас Мирний);
Поглянув [пан] спокійно, з виразом жалю на трупа і на винуватого, .. врешті запитав: – За що ти вбив? (І. Франко).
2. Який усвідомлює свою вину, провину.
Марта сиділа зів'яла і винувата. Обняла руками коліна, схилила голову (М. Коцюбинський);
Він не радий був, що вже й почав про се, і стояв перед грізною .. постаттю Блажчуковою мізерний, винуватий (С. Черкасенко);
// У якому виражається усвідомлення вини, провини.
Катерина враз опустила униз сині винуваті очі (С. Васильченко);
З обличчя Вадима Успенського весь час не сходила бліда винувата усмішка (П. Панч).
3. у знач. присудка, розм. Який має борг; винний (див. ви́нний¹ 2).
Хоч був [Мирон] неграмотний, та помічав .. – хто скільки винуватий грошей, і ні разу він не помилився (Грицько Григоренко).
Словник української мови (СУМ-20)