винуватий

ВИНУВА́ТИЙ, а, е.

1. Який учинив що-небудь погане, скоїв злочин, провинився в чомусь.

І Килина не винна, і Гнат не винуват [винуватий], винувата хата, що впустила на ніч Гната (примовка);

Зчепилася бійка .. Крик... Ґвалт... Насилу розборонили .. Хто винуватий, хто правий? Гаразд не знав ніхто... (Панас Мирний);

Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий? (М. Грушевський);

// Який є причиною чого-небудь.

Як тільки літо, так я й в дорогу! Та вже, видно, така моя доля .. На сей раз, може, доля й не винувата, бо се таки моє давнє бажання (Леся Українка);

// у знач. ім. винува́тий, того, ч. Те саме, що винува́тець 1.

– А-а-а-а! – позіхнув хтось. – Хто то? – знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого (Панас Мирний);

Поглянув [пан] спокійно, з виразом жалю на трупа і на винуватого, .. врешті запитав: – За що ти вбив? (І. Франко).

2. Який усвідомлює свою вину, провину.

Марта сиділа зів'яла і винувата. Обняла руками коліна, схилила голову (М. Коцюбинський);

Він не радий був, що вже й почав про се, і стояв перед грізною .. постаттю Блажчуковою мізерний, винуватий (С. Черкасенко);

// У якому виражається усвідомлення вини, провини.

Катерина враз опустила униз сині винуваті очі (С. Васильченко);

З обличчя Вадима Успенського весь час не сходила бліда винувата усмішка (П. Панч).

3. у знач. присудка, розм. Який має борг; винний (див. ви́нний¹ 2).

Хоч був [Мирон] неграмотний, та помічав .. – хто скільки винуватий грошей, і ні разу він не помилився (Грицько Григоренко).