виродок
ВИ́РОДОК, дка, ч.
1. Зовнішньо потворна людина, тварина.
Тут знову зацокотіла сорока: – Де вже я не літала, де не бувала, а таких виродків, як у сови, ніде не бачила. На що вже в тебе, кумо, непоказні діти, – звернулась сорока до ворони, – та вже й до них не рівнятись совиним! (Б. Антоненко-Давидович);
У тварин – мутації. Працівники ферм кажуть, що за всі роки такого страхіття не бачили: виродки появлялися на світ, але вкрай рідко (з газ.).
2. Людина, яка втратила найкращі якості; недолюдок.
– Та хіба ж то люди, Докіє? То виродки, – заспокоювала Христя. – А в сім'ї, самі знаєте, не буває без виродка (В. Кучер);
Виродок роду людського, – думав Іван Мусійович. – І куди приткнеш цього ледаря? (Ю. Збанацький);
// лайл.
[Захарко:] Що, сину, чи смачно частувала тебе кума? Чи міцно тулила до серця? Безпутний ти, виродку! (М. Кропивницький);
– Брешеш, сучий виродку! – гримнула мати. – Всю ніч проволочився десь, прошвендяв (О. Ільченко).
Словник української мови (СУМ-20)