виродок
ВИ́РОДОК, дка, ч.
1. Зовнішньо потворна людина.
2. Людина, що втратила кращі якості; недолюдок.
Партія допомогла викрити і розгромити цих виродків, запроданців чужоземних розвідок (Донч., VI, 1957, 597);
Виродок роду людського, — думав Іван Мусійович. — І куди приткнеш цього ледаря? (Збан., Любов, 1957, 14);
— Та хіба ж то люди, Докіє? То виродки, — заспокоювала Христя. — А в сім’ї, самі знаєте, не буває без виродка (Кучер, Трудна любов, 1960, 55);
// лайл.
[Захарко:] Що, сину, чи смачно частувала тебе кума? Чи міцно тулила до серця? Безпутний ти, виродку! (Кроп., II, 1958, 177);
— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 487).
Словник української мови (СУМ-11)