витікати
ВИТІКА́ТИ, а́є, недок., ВИ́ТЕКТИ, ече; мин. ч. ви́тік, текла, ло; док.
1. Текти, виливатися звідки-небудь (про рідину).
З тої ж хрещальниці витікає вода по ринві в дерев'яну купальню (М. Коцюбинський);
З щілин березової кори з тихим шумом витікав пахучий сік – підставляй рот і пий (С. Чорнобривець);
// Повільно залишати яку-небудь посудину, балон і т. ін., виходити назовні (про газ, сипку речовину і т. ін.).
– Отвір, з якого витікає газ, зрештою, не такий уже великий (В. Владко);
Покинути дірку незатулену – зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть (Б. Грінченко);
– Антифашисти, не маю сумнiву, – запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють їх, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить (О. Гончар).
2. тільки недок. Виходячи з чого-небудь, з-під чогось назовні, брати початок (про річку, струмок і т. ін.).
Сіли на камені, з-під якого витікало джерельце (Я. Галан);
За селом .. з Конки праворуч витікає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена річечка Басанка (Остап Вишня);
Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби (О. Бердник).
3. перен. Просочуватися звідки-небудь назовні.
Хай світло не витікає на двір і не ллється з двору (М. Стельмах);
Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпалери (М. Коцюбинський).
4. перен. Виходити з кого-, чого-небудь, полишати кого-, що-небудь.
Стара чула, що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі (Б. Антоненко-Давидович);
Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, із якого витікають чуття? (В. Винниченко);
Чи ж не витікає з тими краплинами короткими віддихами й душа з тіла?!.. (Н. Королева).
Словник української мови (СУМ-20)