витікати

ВИТІКА́ТИ, а́є, недок., ВИ́ТЕКТИ, ече; мин. ч. ви́тік, текла, ло; док.

1. Текти, виливатися звідки-небудь (про рідину).

З тої ж хрещальниці витікає вода по ринві в дерев'яну купальню (М. Коцюбинський);

З щілин березової кори з тихим шумом витікав пахучий сік – підставляй рот і пий (С. Чорнобривець);

// Повільно залишати яку-небудь посудину, балон і т. ін., виходити назовні (про газ, сипку речовину і т. ін.).

– Отвір, з якого витікає газ, зрештою, не такий уже великий (В. Владко);

Покинути дірку незатулену – зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть (Б. Грінченко);

– Антифашисти, не маю сумнiву, – запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють їх, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить (О. Гончар).

2. тільки недок. Виходячи з чого-небудь, з-під чогось назовні, брати початок (про річку, струмок і т. ін.).

Сіли на камені, з-під якого витікало джерельце (Я. Галан);

За селом .. з Конки праворуч витікає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена річечка Басанка (Остап Вишня);

Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби (О. Бердник).

3. перен. Просочуватися звідки-небудь назовні.

Хай світло не витікає на двір і не ллється з двору (М. Стельмах);

Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпалери (М. Коцюбинський).

4. перен. Виходити з кого-, чого-небудь, полишати кого-, що-небудь.

Стара чула, що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться в безсилому, обважнілому тілі (Б. Антоненко-Давидович);

Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, із якого витікають чуття? (В. Винниченко);

Чи ж не витікає з тими краплинами короткими віддихами й душа з тіла?!.. (Н. Королева).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

витікати

Значення в інших словниках