вороття
ВОРОТТЯ́, рідко ВОРІТТЯ́, я, с., нар.-поет.
Повернення до чого-, кого-небудь.
Буде, кажуть, каяття, та не буде вороття (Панас Мирний);
[Степан:] Я тут зостануся. Для мене немає воріття, ти ж теє знаєш (Леся Українка);
А йти треба, – вороття немає (В. Винниченко);
[Орина:] Мені до Савуляка вже вороття немає (В. Собко);
Однаково не мав Ярослав вороття (П. Загребельний).
○ (1) Без вороття́, у знач. присл. – безповоротно, назавжди.
“Загине все без вороття: Що візьме час, що люди...” – пригадалось із другого Олесевого вірша, і Микола Степанович подумав: і куди воно все ділось – молодість, надії, кохання? (Б. Антоненко-Давидович);
Без вороття пішли на дно люті пороги (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)