ворохобити
ВОРОХО́БИТИ, блю, биш; мн. ворохо́блять; недок., розм.
1. що і без дод. Те саме, що воруши́ти 1, 4.
Суворий, посмикуючи борідку, ворохобив у пам'яті накопичений досвід (Олесь Досвітній);
* Образно. Мабуть, накликана смерть – щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить навколо повiтря i темряву (Р. Андріяшик).
2. кого, що. Те саме, що бунтува́ти.
І зачали оскаржати [звинувачувати] Його й говорити: Ми ствердили, що Цей ворохобить народ наш, і забороняє податок давати кесареві, та й говорить, що Він Христос Цар (Біблія. Пер. І. Огієнка);
І як на вічах не раз велелюдних буває, коли там Заколот несамовитий повстане і чернь ворохобить, – Вже головешки летять і каміння, поблискує зброя (М. Зеров);
Між ними прокинулась неприязнь і ворохобила тайком тут і там молоду, напівдику кров (О. Кобилянська).
Словник української мови (СУМ-20)