вуйко
ВУ́ЙКО, а, ч., діал.
1. Дядько по матері, брат матері.
– Се мій вуйко, брат моєї мами (І. Франко);
Ви поглянули б лише в кімнату, їх усіх сиділо у бабусі за святвечірнім столом .. Вся рідня – не тільки діти і внуки, але й тітки, вуйки, стрийки з жінками, вуєчні і стриєчні браття і сестри, друзі і челядь (Віра Вовк).
2. Старший віком чоловік; дядько (у 2 знач.).
Його [керівника станції] за тихість та лагідність вдачі жінки-гектарниці називають вуйком (О. Гончар);
Маленький хлопчина Василько сидить на скелястому березі Дністра. Він доглядає кіз сільського багача вуйка Данила (О. Бердник).
3. перен. У Карпатах – назва ведмедя.
Вниз западалися боки гори у глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини – “вуйко” (М. Коцюбинський);
Виходить вуйко вранці по суниці, Солодкі в дуплах видирать меди (Л.Первомайський);
Ще повиті долини сніговими заметами, ще не виходить із своєї гаври ведмідь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже обіймається з сонячним промінням (І. Пільгук).
Словник української мови (СУМ-20)