віддзвонювати
ВІДДЗВО́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВІДДЗВОНИ́ТИ, оню́, о́ниш, док.
1. тільки док. Закінчити дзвонити.
Уже й “Достойно” оддзвонили, Уже додому люде [люди] йдуть, – не йде Настусенька, не чуть! (Т. Шевченко);
Вже віддзвонили дзвони по церквах (Ю. Смолич);
* Образно. Нарешті, коли серце своє оддзвонило, я чую противний запах кислого молока од руки панни Анелі і брязкіт ключів при її боці (М. Коцюбинський).
2. Відбиватися (луною).
Вони з книжками йдуть до школи тої, де вчився й він, і чутно їхній спів, що у садах віддзвонює луною... (В. Сосюра).
Словник української мови (СУМ-20)