віддячувати
ВІДДЯ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДДЯ́ЧИТИ, чу, чиш, рідко ВІДДЯ́КУВАТИ, ую, уєш, док., кому, чому і без дод.
1. На чийсь добрий учинок, подарунок і т. ін. відповідати тим самим.
– За багатиря руку держить! – Аякже: кавуни їсти, то треба чимсь оддячувати (А. Головко);
Катерина Глущук не знала, чим відплачувати і як віддячувати Яворським за таке добре взуття (С. Чорнобривець);
Стоїть друге питання на черзі: як достойно оддячити тобі за науку, благий учителю і наставниче... (С. Васильченко);
[Кума:] Я ж тебе гріла, і вкривала, і ґудзики... скрізь, де треба, пришивала, і платні не брала. А ти як віддячив? (І. Микитенко);
– Я не забуду вашої щедрості. Я зумію віддячити (О. Бердник);
* Образно. Люби свою Вітчизну, й вона тобі віддячить за любов (В. Сосюра).
2. перен. Мститися за вчинене зло, неприємність.
– Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! Я тобі добре оддякую (Марко Вовчок);
– Лев-дідуган на світі довго жив; Багато лиха наробив; .. Тепер усяк йому віддячить норовить (Л. Глібов);
Тепер усі ті, що їми [ними] він гордував, були раді віддячити йому за те гордування лайкою чи глузуванням (Б. Грінченко);
Ми з Толькою жваво одбивались із свого Порт-Артура – засипаного снігом смітника, але, коли Купрович влучив мене в лоба, я добрав способу віддячити Японії (Б. Антоненко-Давидович).
Словник української мови (СУМ-20)