відказувати
ВІДКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДКАЗА́ТИ, ажу́, а́жеш, док.
1. Говорити у відповідь, відповідати на чиїсь слова, запитання і т. ін.
– Що тобі, сину? – питаю. – Тітко мої любі та милі, – відказує [Гнат], – як ви не схочете допомогти мені, то доведеться мені марно погибати... (М. Коцюбинський);
– Мій синку, – всміхнувшись, відказує татко, – в сімнадцятім році я був немовлятком (Н. Забіла);
– Звідки ти? Чия ти? – Я сирота, – одказала Галя (Марко Вовчок);
– А на фронтах воно як там? – спитав [орач] чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер (А. Головко);
// Відповідати на запитання письмово, листовно.
Буду одказувати на Ваші питання: 1. Нема тепер у Полтаві назви Мазурівка, і про неї ніхто з моїх знайомих не знає (Панас Мирний).
2. що, розм. Заповідати комусь що-небудь, залишати у спадок.
– Вмираю, діти, – сказав він .. Хату я одказую на обидвох синів навпіл (П. Козланюк);
– Якщо не повернусь, малюкові твоєму хату відказую (В. Дрозд);
Оскільки в Цезаря не було дітей, він усиновив Октавіана і відказав йому більшу частину свого величезного багатства (з навч. літ.).
3. заст. Відмовляти.
– Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, – та й устала навколішки, і цілує його руки (Г. Квітка-Основ'яненко);
Я не відказую своєї участі там, де справа йде про народну, українську ідею, котрої я є безперечним прихильником (Б. Лепкий);
Погані наші діла, усе пішло шкереберть – і в дворянстві одказали, і земський суд скасували, і я остався за штатом – і куди примоститься, сам не знаю (І. Карпенко-Карий).
4. на кого, діал. Сваритися.
Ішла, трохи потикаючись, і говорила сама до себе. Відказувала на Пазю. Називала її всяко (О. Мартович);
Дуже на те поляки ремствували й відказували на Казимира, що того допустив; збиралися навіть з Литвою воювати, та Казимир якось їх утишив (М. Грушевський).
Словник української мови (СУМ-20)