відказувати
ВІДКА́ЗУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДКАЗА́ТИ, ажу́, а́жеш, док.
1. Говорити у відповідь, відповідати на чиїсь слова, запитання і т. ін.
— Що тобі, сину? — питаю. — Тітко мої любі та милі, —відказує [Гнат], — як ви не схочете допомогти мені, то доведеться мені марно погибати… (Коцюб., І, 1955, 51);
— Мій синку, — всміхнувшись, відказує татко, — а сімнадцятім році я був немовлятком (Забіла, Малим.., 1958, 4);
— Звідки ти? чия ти? — Я сирота, — одказала Галя (Вовчок, І, 1955, 325);
— А на фронтах воно як там? — спитав [орач] чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер (Головко, II, 1957, 12);
// Відповідати на запитання письмово, листовно.
Буду одказувати на Ваші питання: 1. Нема тепер у Полтаві назви Мазурівка і про неї ніхто з моїх знайомих не знає (Мирний, V, 1955, 407).
2. розм. Заповідати комусь що-небудь перед смертю, залишати в спадок.
— Вмираю, діти, — сказав він.. Хату я одказую на обидвох синів навпіл (Козл., Опов. І. Клена, 1950, 11);
Оскільки в Цезаря не було дітей, він усиновив Октавіана і відказав йому більшу частину свого величезного багатства (1ст. стар. світу, 1957, 181).
3. діал. Відмовляти.
— Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, — та й устала навколішки, і цілує його руки (Кв.-Осн., II, 1956, 347).
4. розм. Те саме, що відмовля́ти 4.
Відказав мотор;
// Переставати діяти (про органи чуття, кінцівки і т. ін.).
— Літають високо? — серйозно запитав Льонька. — Не помітив я, — до хмар ясно бачив, а там очі одказали (Кучер, Пов. і опов., 1949, 244).
Словник української мови (СУМ-11)