відколювати
ВІДКО́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВІДКОЛО́ТИ, олю́, о́леш, док.
1. що. Відділяти, відбивати щось від чого-небудь, колючи, розколюючи чи ударяючи.
Однією рукою я відколюю зразки породи і кладу їх у мішечки, прикріплені до пояса (з газ.);
З великими труднощами відкололи шматок скла – таке воно було міцне (Д. Бузько);
Більше не бурили перфораторами і не висаджували породу вибухівкою .. Тепер тільки довбали і викочували, відтягали та відносили вбік важкі бути, які вдавалося відколоти (Д. Ткач);
Блискавка відколола від найбільшої та найвищої липи половину крони (Ю. Логвин).
2. що. Знімати що-небудь приколене.
Вона відколола з своєї груді останню троянду і держала її на обличчі Дмитрія. Вона питала його, як пахне троянда (М. Хвильовий);
І така красива була камея на ній, що рука її, піднявшись до грудей, щоб відколоти цю прикрасу, сама собою спинилася на півдорозі (Ю. Шовкопляс).
3. кого, що, перен. Змушувати відокремитися, відходити від кого-, чого-небудь; відділяти.
В неї, в ту щілину, як весняна вода у прорвану греблю, ринуть інші машини з десантом на борту, розширюючи і поглиблюючи тріщину, відколюючи все нові й нові шматки оборони і перемелюючи їх на друзки (Є. Доломан);
Два інших “яструбки” сильним маневром відкололи парочку фашистських “стерв'ятників” і почали їх ганяти (Ю. Яновський);
– Я вірю вам, бо справді давно знав вас як лицарів честі, – жваво відповів Собеський, відчуваючи радість від того, що одним розумним ходом пощастило відколоти від змовників таких впливових магнатів, як Сапеги (В. Малик).
4. перен., розм. Говорити або робити що-небудь несподіване, незвичайне, недоречне і т. ін.
На мене і не дивилася [Зіна], які б колінця я не відколював заради неї (І. Росоховатський).
Словник української мови (СУМ-20)