відлунювати
ВІДЛУ́НЮВАТИ, ює, недок., ВІДЛУНИ́ТИ, и́ть, док., що і без прям. дод.
Відбивати звуки, віддавати луною.
Глухо десь одлунював [плач] в саду (П. Тичина);
Всі кричать “ура”, і старий яр довго відлунює молоді голоси (Ю. Яновський);
Щось відгукнулося в лісі: “Аго-о-ов!” Може, це відлунює його власний голос? (М. Руденко);
Відлунив панцир, відлунили металеві розтвори брами .. Бризантна куля, пущена майже впритул, довбонула залізо (Ю. Смолич);
// перен. Знаходити свій вияв, відображення, відгомін у чому-небудь.
Я сам собі повторював заборонені слова “Заповіту”, і вони відлунювали в моїй душі, як заклик з того світу, як святий заповіт боротися, який рано чи пізно треба було неодмінно виконати (Б. Антоненко-Давидович);
М'якість, людяність інтонації одлунюють у душі чимось добрим, тихим, приязним (Є. Доломан);
Кожен той знак людського копошіння в хаті під горою відлунював у душі книжника .. давким, забобонним страхом (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)