відмінно
ВІДМІ́ННО.
1. Присл. до відмі́нний.
Доктор Сріблюк поспішно пояснив, що він галичанин, а в галицькій Україні говорять трохи відмінно від тутешньої говірки (В. Винниченко);
У них і в школі – усе відмінно (І. Муратов);
Коли відмінно знаєш урок і тільки й мрієш про те, щоб тебе обов'язково викликали, – погляд учителя мов навмисно не спиняється на тобі (В. Владко).
2. у знач. ім., невідм. Найвища оцінка знань, успішності.
А коли траплялося Яші одержати добре, Нюра пирхала: – А в мене завжди відмінно! (О. Донченко);
“Ура! – гукнеш ти друзям неодмінно. – Сьогодні з мови я дістав “відмінно”!” (Д. Білоус).
Словник української мови (СУМ-20)