віола
ВІО́ЛА¹, и, ж.
1. Смичковий чотириструнний музичний інструмент, що має лад, октавою вищий за віолончель та квінтою нижчий від скрипки; альт.
Поза склом [вікна] Віола стогне під лучком... Схиливсь над нею юнак-грач І слуха струн таємний плач... (Я. Щоголів);
Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю губки, невеличку віолу (П. Загребельний);
Діоней взяв лютню, а Ф'ямметта віолу, та й заходилися прехороше грати до танцю (М. Лукаш, пер. з тв. Д. Боккаччо).
2. іст. Старовинний смичковий музичний інструмент, що мав звичайно шість струн, натягнених над грифом, і стільки ж струн того ж ладу під грифом.
Чиїсь нахабні очі заглядають на нього [лицаря]. Лащиться яскраво одягнена жінка з віолою в руках (Н. Королева);
Віоли відрізнялись від інструментів скрипкового ряду насамперед тим, що грали на них, упираючи в коліно або тримаючи між колінами (з наук.-попул. літ.);
Віоли з'явилися наприкінці XV – початку XVI ст. і застосовувалися соло та в ансамблі; звучали ніжно, матово (з наук.-попул. літ.).
ВІО́ЛА², и, ж.
Те саме, що фіа́лка.
Віола відзначається великим різноманіттям сортів і форм (з наук.-попул. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)