вірувати
ВІ́РУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. рел. Вірити в Бога (богів), довіряти Йому, слідувати Його заповідям.
Через Нього [Ісуса Христа] ви віруєте в Бога, що з мертвих Його воскресив та дав славу Йому, щоб була ваша віра й надія на Бога (Біблія. Пер. І. Огієнка);
– Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде (Панас Мирний);
Я довідався, що десь коло нас близько мешкає молода швачка, яка ані в Бога не вірує, ані панів не признає (В. Стефаник).
2. рідко. Бути певним, переконаним у чому-небудь.
А рад я снам отим без міри, Бо міцно вірую в свій край, Як неньці йме дитина віри (П. Грабовський);
О, велетні, що запряглися в ярма, Щоб цілий світ од ярем увільнить! Я вірую, що йдете ви недарма (М. Рильський);
– Блажен, хто вірує, – похмуро озвався гетьман Василь Томиленко. – Сподіватись, що пани волю дадуть, все одно, що з гадюкою цілуватись і вірити, що вона не вкусить (В. Чемерис);
// кому. Довіряти.
Теодорік вельми вірує старому сенаторові – те я добре відаю (І. Білик).
Словник української мови (СУМ-20)