віхола
ВІ́ХОЛА, и, ж.
Те саме, що завірю́ха 1.
– Така віхола крутить, що світку не видно (М. Коцюбинський);
Віхола густішає, і вже не видно навіть обрію з сірими смугами дерев (В. Кучер);
І як тут зможеш вибитись на шлях, коли ти сам, .. коли тобі неспокій душу облягає, ще й примітає віхола сліди! (В. Стус);
Був білий Київ після віхол (Л. Костенко);
* Образно. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчів, у поле вогненних віхол і затремтіла, затіпалась, зіщулилась, замовкла... (І. Багряний);
У церкві гуляла паперова віхола .. То літали сторінки з старих требників, псалтирів, світських книг (Ю. Мушкетик);
Художні поривання романтиків, агресивний оптимізм Маріонетті й Малевича, поетика любові в мареннях Шагала – все зійшлося, промовляло до мене. Здавалося, мій мозок, що витримував це інформативне безмежжя, справжню інтелектуальну віхолу, ось-ось рознесе вщент (із журн.);
* У порівн. Обважнілий [чоловік], безперечно, куняв .. Байдужий він до всього навколишнього: до своїх супутників, до численної комашні, що мерехтить, наче віхола, у світлі фар (О. Гончар);
По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір'я (В. Малик);
Небавом над сонною Терехівкою зайде сонце, білі тумани зарожевіють у березі й повіються червоною віхолою до неба (В. Дрозд);
// у знач. присл. ві́холою.
Самум, що йде віхолою, забиває всьому живому дух, мете геть усе в небуття (І. Багряний).
Словник української мови (СУМ-20)