гадина
ГА́ДИНА, и, ж.
1. розм. Те саме, що гад 1.
Хто яму копає, той в неї впаде, а хто валить мура, того гадина вкусить (Біблія. Пер. І. Огієнка);
– А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька [обмін] на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові (П. Куліш);
З яйця вилуплюється птиця, ну й гадюка – вона теж кладе яйця. Птиця літає, а гадина плазує (Б. Антоненко-Давидович);
Коли гадина кусається – її вбивають! (Я. Качура);
* Образно. Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневір'я (Леся Українка);
* У порівн. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітав (Т. Шевченко);
Туга коло серця, як гадина, в'ється (П. Чубинський).
2. перен., зневажл. Те саме, що гад 2.
– Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати. А ще гірше ззамолоду Гадину кохати (Т. Шевченко);
Я в двері, а вона [панночка] за мною в сад: “Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!” (Марко Вовчок);
– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі... гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю (В. Винниченко);
– От гадина! – вимовив Третяк. – А я йому так довіряв. Хто ж його взнає – людина як людина! (О. Донченко);
– Гадина, кобра, – каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною полоненого, але я спиняю (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)