гайдук
ГАЙДУ́К, а́, ч.
1. У XV–XIX ст. у південних слов'ян – повстанець-партизан, який боровся проти турецького панування.
Він [хевсур] показав нам, із кілочка знявши, Своє національне убрання.., подібне в чомусь І до гуцульської святої ноші, .. А може, і до сербського одіння, В якім ото ходили гайдуки, Брати опришків наших... (М. Рильський);
Вночі до османського табору прокрався сербський гайдук Дам'ян, який хотів убити султана в його шатрі (П. Загребельний);
Перекладаючи і публікуючи народні пісні болгарських гайдуків, Іван Франко познайомив українську громадськість із боротьбою болгарського народу за своє визволення (з наук. літ.).
2. Солдат придворної охорони.
Ой, крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки (з думи);
Два княжі гайдуки, озброєні з голови до п'ят, вели його [Богуна] на залізнім поводі (Я. Качура);
Ще була в нього охорона: гайдуки в кірасах при палашах, та при списах і алебардах, та з мушкетами (Ю. Логвин).
3. Виїзний лакей, слуга у поміщицькому домі.
Бачу: пишні похорони, Духовенство, цугом коні, Свічі, півчі у киреях, Гайдуки стирчать в лівреях (Я. Щоголів);
Карету підкидало на горбках. Фурман підганяв бистрих коней батогом. Гайдук куняв на козлах (Н. Рибак).
4. Український народний танець.
Танцювати гайдука.
Словник української мови (СУМ-20)