гарно
ГА́РНО.
1. Присл. до га́рний 1, 2.
– Глянь на мене, вітрику, чи гарно прибралась? Рано до схід сонечка росою вмивалась (Л. Глібов);
Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні (О. Довженко);
Чого мені? Нажився я доволі. Як гарно пахне сіно молоде! (Л. Костенко).
2. у знач. пред. Означає схвалення або несхвалення чого-небудь (перев. з відтінком іронії).
– Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? (І. Нечуй-Левицький);
[Іван:] Ось я бачу – дівчата не всі тут, се не гарно! (С. Васильченко).
3. у знач. пред. Про відчуття приємності, задоволення.
Гарно мені й приємно (І. Нечуй-Левицький);
– Як гарно у тихому свiтi, аж чути, як земля дихає, – зiтхаючи, говорила [мати] сама собi (М. Стельмах);
Вутанька бреде, все далі заглиблюючись в ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться (О. Гончар).
◇ Га́рно скро́єний див. скро́єний;
(1) На душі́ (на се́рці) га́рно кому, у кого – хто-небудь відчуває задоволення, має добрий настрій, комусь дуже приємно.
Вустимкові стає так гарно на серці (І. Багмут);
Валя ставав навіть чемним, коли на душі в нього було гарно (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)