глевкий
ГЛЕВКИ́Й, а́, е́.
1. Схожий на мокру глину; недопечений (про хліб).
Глевкий, чорний, як земля, хліб давив у горлі й тріщав у зубах (І. Нечуй-Левицький);
Коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! (Ю. Смолич);
– А хіба в селі нема [хліба]? – Та привозять з району, продають. Тільки такий глевкий, що можна собак ним вціляти (О. Бердник).
2. перен. Мокрий, в'язкий (про землю).
Трактори пороли мокру скибу. Зерно дали у глевку землю і приволочили (У. Самчук);
Вони .. не просто місять глевку грязюку, а ще й несуть на собі чималий тягар – міномети чи протитанкові рушниці (Є. Доломан);
Копита коня грузли в глевкому чорноземі, жердина тріснула під колісьми, проте Ладимир не зважав (В. Дрозд).
3. перен. Не до кінця сформований; недозрілий.
[Деякі парубки:] Молодий ще дуже! Хоч і повно в його голові розуму, так глевкий же ще той розум, – нехай зачерствіє!.. (М. Кропивницький);
// Повільний у рухах, неповороткий (про людину).
Другий помічник був добродушний, глевкий (Ю. Збанацький).
4. перен. Сумний, безрадісний, тяжкий.
Раптом глевка туга оповила йому серце (Ю. Мушкетик);
Ну, от я й виросла. Ловлю себе на слові. То як, Марусю? Полюбив? Такий? Я – навіжена. Я – дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий (Л. Костенко);
Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного (Л. Дереш).
Словник української мови (СУМ-20)