глузувати
ГЛУЗУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., з кого – чого і без дод., над ким – чим.
Уїдливо насміхатися; висміювати когось або щось.
– Жартуй, да не глузуй із бідних парубків (Є. Гребінка);
Хай сміються з нас, глузують – Нам байдуже, Бо замовкнуть, як почують Слово дуже (М. Рильський);
Не порина та й не порина [Явдоха], та ще й глузує над усіма (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Над Шмалієнком Цимбал завжди глузує (І. Багмут);
[Харитон:] Дід Кирило кажуть, що відьми розплодилися, а Роман глузує! (М. Кропивницький);
– Ви ще й глузувати збираєтесь? – істерично закричала вона (М. Хвильовий);
* У порівн. Жінка подивилась на мене. Її очі сміялись, наче глузували з мого запитання (Олесь Досвітній).
Словник української мови (СУМ-20)