глухо
ГЛУ́ХО.
1. Присл. до глухи́й 2.
– А чи не прийшли Глибівські чумаки додому? – проговорив [Данило] та так глухо, мов не своїм голосом (Марко Вовчок);
Глухо гули потужні мотори (В. Собко);
Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь “свої”, дзвякнув ланцюжок, і все замовкло (В. Домонтович).
2. у знач. пред. Тихо, без гучних звуків.
Глухо скрізь, холодно, темно (П. Грабовський);
А навколо було темно й глухо (І. Багряний);
І ось поклали спати нас В одному замку нині. Скрізь глухо, тихо, “мертвий час” (С. Воскрекасенко).
3. присл., розм. Щільно, наглухо.
Шпунтубель складається з двох колодок. До першої колодки вставляється залізко, що закріплюється клином. Підошвою цієї колодки є металева пластинка, глухо закріплена на колодці (з навч. літ.).
◇ (1) В се́рде́ньку глу́хо чиїм, у кого – хто-небудь байдужий, не відповідає на почуття іншого.
Ті хороші білі руки Знов кохано обіймають, Та в моїм серденьку глухо, Поцілунки не діймають! (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)