глухо
ГЛУ́ХО.
1. Присл. до глухи́й 2.
— А чи не прийшли Глибівські чумаки додому? — проговорив [Данило] та так глухо, мов не своїм голосом (Вовчок, І, 1955, 99);
Глухо гули потужні мотори (Собко, Запорука.., 1952, 3).
2. у знач. присудк. сл. Нічого не чути.
Глухо скрізь, холодно, темно (Граб., 1, 1959, 358).
3. присл., розм. Щільно, наглухо.
Шпунтубель складається з двох колодок (1 і 2). До колодки (1) вставляється залізко, що закріплюється клином. Підошвою цієї колодки є металева пластинка, глухо закріплена на колодці (Стол.-буд. справа, 1957, 93).
Словник української мови (СУМ-11)