говірка
ГОВІ́РКА, и, ж.
1. тільки одн., діал. Розмова.
Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... (Марко Вовчок);
Кобзар чув приглушену говірку людей (Н. Рибак);
У віконця, затягнені непрозорою плівкою рожевих кабанячих міхурів, линула говірка (І. Білик).
2. лінгв. Різновид загальнонародної мови, поширений на певній території.
В. Стефаник відчував, що його говірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Україні (В. Русанівський);
Мова кожного народу поділяється на окремі говірки, чи діалекти, і тільки літературна мова єдина (Б. Антоненко-Давидович);
Коваль пояснював своєю рідною говіркою, що він буковинець родом (О. Гончар).
3. тільки одн., розм. Манера говорити, вимовляти.
З себе була [пані] висока, огрядна, говірки скорої, гучної (Марко Вовчок);
Дід ніколи не калічив мови, розмовляючи з ним [онуком], не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)