говірка
ГОВІ́РКА, и, ж.
1. лінгв. Різновид загальнонародної мови, поширений на невеликій території.
Місцеві говірки мають свою граматичну будову і основний словниковий фонд, принаймні на певних етапах свого розвитку, поки вони не розчиняться в загальнонародній, національній мові (Літ. газ., 7.IX 1950, 3).
2. тільки одн., діал. Розмова.
Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… (Вовчок, І, 1955, 155);
Кобзар чув приглушену говірку людей (Рибак, Помилка.., 1956, 156).
3. тільки одн., розм. Манера говорити, вимовляти.
З себе була [пані] висока, огрядна, говірки скорої, гучної (Вовчок, І, 1955, 258);
Дід ніколи не калічив мови, розмовляючи з ним [онуком], не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим (Ю. Янов., І, 1958, 432).
Словник української мови (СУМ-11)