говір
ГО́ВІР, вору, ч.
1. тільки одн. Звучання розмови; гомін.
З приміщення професорового долітає до мене якийсь роздратований, але глухий говір (М. Івченко);
В німецьких окопах чувся приглушений говір (В. Кучер);
Після обідні піднімається радісний шум і говір (О. Воропай);
* Образно. Ось близько мовою хвиль говорить з берегами океан. Говір то наростав, підносячись до могутнього ревіння, то стихав (Іван Ле).
2. лінгв. Те саме, що гові́рка 2.
Дієслова часто виступають у формах, наявних у наддніпрянських, слобожанських і південноукраїнських говорах (ходе, відходе, огорта) (В. Русанівський);
Він .. знав характерні нюанси говору майже кождого села в околиці Дрогобича (І. Франко);
Опріч знання різних діалектів, треба мати дуже музикальне вухо, щоб зловити усі відтінки говорів (М. Коцюбинський);
// тільки одн., розм. Те саме, що гові́рка 3.
– Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, – з його фудульним говором, ворожбами з піску та когутячих пер він здавався не при свому [своєму] умі (К. Гриневичева);
Коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцькай вигукує своїм співучим подільським говором: – Ой, патку [татку] мій, патку!.. Так, наче в пекло! (О. Гончар);
* Образно. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову (Панас Мирний).
3. розм. Різні розмови; поголос, чутки.
Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)