голо
ГО́ЛО.
Присл. до го́лий 2, 3.
Голо і сумно дивляться на мене стіни, сердито глипають похмурі мокрі кутки (Ю. Збанацький);
Голо блищала річка (Б. Харчук);
// у знач. пред. Нічим не вкрито, нічого немає.
– Скрізь голо, порожньо! Ні на чому очей спинити! .. Верби в березі над течією ще стримлять, мов позабивані кілки (І. Нечуй-Левицький);
Було голо і пусто в степу (А. Головко);
Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер (П. Загребельний).
Словник української мови (СУМ-20)