голосний
ГОЛОСНИ́Й, а́, е́.
1. Який сильно звучить, добре чутний; гучний.
Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник – і тільки курява встала... (Панас Мирний);
Серед того шуму подекуди було чути голосну дівочу пісню (І. Нечуй-Левицький);
Гнітив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливістю, сміхом і неймовірно швидкою й голосною розмовою (О. Довженко);
// Шумливий, гомінкий.
З останнього катера зійшов на берег і Самійло Вихор, та його не поглинув голосний натовп моряків (В. Кучер).
2. перен. Який став широко відомим; загальновідомий.
Останніх голосних подій в Одесі не буду Вам [В. М. Гнатюку] описувати, бо, певно, Ви краще знаєте про все з закордонних часописів (М. Коцюбинський);
Бригада ця у нас голосна роботою. Вже слава про неї ген-ген пішла (О. Копиленко).
3. перен. Надто претензійний.
“Громадський голос” – назва добра, хоч і дуже голосна (Леся Українка);
Учитель говорив, як цвяшки в голову забивав. Надто голосні слова... Вірила й не вірила... (Г. Тарасюк).
4. лінгв. Який утворюється при вільному проходженні повітря з легенів через ротову порожнину (про звуки мови).
В українській звуковій системі налічуємо щонайменше 50 основних звуків (фонем), у тому числі 6 голосних і 44 приголосних (з наук. літ.);
– Це наша помічниця. Вона .. приїхала, щоб допомагати нашій експедиції. – Помага, – ствердила жінка, смішно вимовляючи голосні звуки (П. Загребельний);
// у знач. ім. голосни́й, но́го, ч. Звук, при вимові якого повітря вільно проходить через ротову порожнину.
Поети, відповідно до своїх завдань, за рахунок комбінацій голосних та приголосних надають своїй мові ефекту прозорості, або ж, навпаки, загадкового затуманення (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)