голосник
ГОЛОСНИ́К, а́, ч.
1. заст. Голосова зв'язка.
[Відьма:] Постривай ти, препоганий, Скую голос, як у Ганни, Підроблю голосники, Дамсь я всім вам узнаки!.. (М. Кропивницький).
2. Звуковий отвір у верхній частині коробки народних (перев. струнних) інструментів; резонаторний отвір.
На верхній деці цимбал вирізують два звукових отвори – голосники (з наук.-попул. літ.);
* Образно. По один бік стояла вона [діброва], голосна, як бандура (хащі, мов дека, а в ній голосник, а ще й сосни, як струни) (П. Тичина).
3. Пластинка, натискуванням якої викликають звук музичного інструмента (баяна, гармонії і т. ін.).
Пружними, спритними пальцями бігав [Мирослав] по перламутрових голосниках, злегка розтягуючи старенький голубуватий міх (І. Цюпа).
4. мн. Маленькі камери, керамічні посудини, закладені в склепіння або стіни, які служать для посилення звуку.
Для поліпшення акустики приміщень замуровувалися голосники – великі керамічні посудини, що виходили отворами всередину споруд (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)