голосник
ГОЛОСНИ́К, а́, ч.
1. заст. Голосова зв’язка.
[Відьма:] Постривай ти, препоганий. Скую голос, як у Ганни, Підроблю голосники, Дамсь я всім вам узнаки!.. (Кроп., IV, 1959, 120).
2. Звуковий отвір у верхній частині коробки народних (перев. струнних) інструментів; резонаторний отвір.
*Образно. По один бік стояла вона [діброва], голосна, як бандура (хащі, мов дека, а в ній голосник, а ще й сосни, як струни) (Тич., І, 1957, 236).
3. Пластинка, натискуванням якої викликають звук музичного інструмента (баяна, гармонії і т. ін.).
Пружними, спритними пальцями бігав [Мирослав] по перламутрових голосниках, злегка розтягуючи старенький голубуватий міх (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 106).
Словник української мови (СУМ-11)