зволікати
ЗВОЛІКА́ТИ², а́ю, а́єш, недок.
1. Повільно що-небудь робити; не поспішати з чимось.
[Журейко:] То що ж робить? Не можна зволікати. Мабуть, мене побачили в саду (І. Кочерга);
Данило зволікав. Щоранку вирішував їхати цього дня, потім відкладав знову (О. Копиленко);
– Знову ви зволікаєте, сержанте. Досить балаканини! Кажіть відразу, що вам там казали (В. Владко);
Соя дипломатично зволікав з відповіддю (Д. Ткач).
2. що і без прям. дод. Відкладати, затримувати що-небудь, затягувати виконання, здійснення чогось на довший строк.
Він усіма способами старається зволікати пуск установки (Ю. Шовкопляс);
Далі зволікати розмову стало неможливо (Ірина Вільде);
Турбай намагався зрозуміти, що змушує Анатолія зволікати сівбу буряків (М. Руденко);
Зміцнів і мороз, далі вже не слід було зволікати, бо ще стане Дніпро – тоді все пропало (І. Білик);
– Пішли до Каленика. Не зволікаючи (Ю. Винничук);
// Витрачати, гаяти (час).
Він залюбки поїхав би з Тернограда, не зволікаючи жодної хвилини (В. Собко);
Він знав, що ніякої підмоги не буде, тому міг спокійно зволікати час без остраху втратити перевагу (О. Авраменко).
Словник української мови (СУМ-20)