квакати
КВА́КАТИ, ква́каю, ква́каєш і ква́чу, ква́чеш, недок.
1. Видавати звуки “ква-ква” (про жабу).
[Горнов:] Жаби квакають, від ставка мулом несе (М. Кропивницький);
Десь у водоростях квакає жаба (П. Козланюк);
Всі вони [жаби] ворушилися, повзали, стрибали, квакали і стрекотіли, кліпаючи великими, вибалушеними очима (І. Кирій);
// Видавати звуки, схожі на квакання жаби.
– Це ж люди говорили, а не качки квакали, – відповіла Устя (Б. Лепкий);
Десь квакають дикі качки, що згодом вириваються з очерету і спішать, ніби їх хто жене, в далечінь (У. Самчук);
* Образно. – Та й квакають же вареники, неначе качки кахкають у вашому горлі, пане Занудов! (І. Нечуй-Левицький);
– Тільки не забудь згадати, як падав з драбини й останні штанці порвав, – глузливо нагадала Надія Іванівна. – І як од затірки в усього класу животи квакають, мов жаби навесні (А. Михайленко).
2. розм. Те саме, що кря́кати 2.
– Годі, годі квакати! – кажуть кармазини. – Побачимо ось, чия візьме (П. Куліш).
Словник української мови (СУМ-20)