кволитися
КВО́ЛИТИСЯ, люся, лишся, недок., розм.
1. Почувати себе недужим, хворим; нездужати.
– В мене син чогось кволиться. Жаліється на голову усе (Марко Вовчок);
Вона боязко, турботно придивлялася до Зінька – як йому: чи легшає? Чи видужує? А він усе кволився, все нидів (Б. Грінченко);
– Скільки й пам'ятаю, значить, – нема ладу в моїй спині, з самого дитинства кволюся... (Ю. Збанацький);
Вiн зараз харчувався тiльки дiєтичними стравами, часто кволився (Ю. Мушкетик).
2. Скаржитися (на біль, утому і т. ін.).
– Після такої бані не довго покріпишся. Перед товариством сором кволитись, а дома заляжу до завтрього (П. Куліш);
– Ох! як я наморилася, – кволилася Пріська (Панас Мирний);
// Жалібно стогнати; квилити.
Цілу ніч кволився, квиснув Лаврик, – ще один зубик прорізувався (І. Вирган).
Словник української мови (СУМ-20)