кволіти
КВОЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати кволим (у 1–3 знач.), слабким.
Добре відомо, що чим більше ізолюється людина від сонця, тим і більше кволіє вона (Ю. Смолич);
Дзвони й мелодії Великого посту виснажуються, кволіють і ледве рухають крильцями звуків (Ю. Яновський).
2. розм. Те саме, що незду́жати; хворіти, слабувати.
Буде спати – не плакати, буде рости – не боліти, на серденько не кволіти (Сл. Б. Грінченка);
Воно й те сказати: з якої речі було йому боліти та кволіти? Тяжкої праці він не зазнав; журба верхи на йому [ньому] не їздила (О. Кониський);
Солоха довго-довго кволіла, боліла, та таки вичуняла (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)