кволіти
КВОЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати кволим (у 1-3 знач.), слабим.
Добре відомо, що чим більше ізолюється людина від сонця, тим і більше кволіє вона (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 391);
*Образно. Дзвони й мелодії великого посту виснажуються, кволіють і ледве рухають крильцями звуків (Ю. Янов., І, 1958, 187).
2. розм. Те саме, що незду́жати; хворіти, слабувати.
Солоха довго-довго кволіла, боліла, та таки вичуняла (Мирний, І, 1954, 53);
Буде спати — не плакати, буде рости — не боліти, на серденько не кволіти (Сл. Гр.).
Словник української мови (СУМ-11)