кив
КИВ, у, ч.
1. Те саме, що киво́к.
Добре дитя боїться і кива [киву], а ледаче – не боїться й кия (прислів'я);
Одпровожали [відпроваджували] її хто сміхом, хто кивом, .. а хто дивом щирим (Марко Вовчок);
На селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву (Ю. Яновський);
Тоді шафар узяв його з собою в ліс, велів нарубати дров і показав на кивах, щоб нав'ючив осла і одвіз дрова додому (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).
2. розм. Уживається як присудок за знач. кива́ти і кивну́ти.
Диб, диб на село, Кив, морг на нього (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Мати кив на мене: вийди мов (А. Тесленко);
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком: – Мовчи, вража дитино! (С. Васильченко);
Уже й шапку надів був – іти, а тут сам Тригубенко – кив головою (А. Головко).
◇ (1) На ки́вах і (та) на ми́гах – жестами, знаками (перев. стосовно спілкування з глухонімими).
– Там такий, що все на кивах та на мигах (Номис);
Гиря підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах йому: – Ну, а ти чого стоїш? (М. Куліш).
Словник української мови (СУМ-20)