кибитка
КИБИ́ТКА, и, ж.
1. Критий візок у кочових народів; халабуда.
Тоді Віктор Олексійович, осушивши ром во славу Бахуса, завалився у свою кибитку й побажав усім нам доброї ночі. (О. Афанасьєв-Чужбинський);
А чутка й досі ще жива, Що лісу тут стояла сила, Ще і тоді, як татарва У нас з кибитками ходила (Я. Щоголів);
Поле з одного боку було вкрите своєрідними кибитками з повсті, що стояли на великих возах (В. Владко);
І половці посунули до Дону; Мов лебеді сполохані, ячали Кибитки незліченні опівночі... (Л. Костенко).
2. Легке переносне житло в кочових народів; юрта.
Надвечір вони натрапили на одиноку повстяну кибитку, що стояла на твердому такирі (П. Загребельний);
Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх загарбників, а загарбники збирають із них данину й царствують у кибитках (І. Білик).
3. У середньоазійських народів – невелика хатина з вальків глини або цегли-сирцю.
З Макшеєвим жив Шевченко в одній кибитці й у Раїмі (з наук. літ.);
Коли журналіст приїхав до кибитки аксакала (у Таджикистані багато простих хатин із вальків), біля неї зібралася вся його родина (з газ.).
Словник української мови (СУМ-20)